Інна Єрмакова (фото автора)
Цей допис присвячено світлій пам’яті Мирослави Петрівни Кот. Неймовірній Людині, красивій Жінці, талановитій Майстрині.
6 серпня 2015 року Дрогобич зустрів нас привітним теплим ранком, ласкавим сонечком і радістю зустрічі з Галиною Львівною Ліщинською-Кравець. Відверто кажучи, ми повністю покладались на «програму зустрічі», що нам підготувала і організувала пані Галина. Найперше, що нам запропонували, це відвідати садибу Мирослави Петрівни Кот, яка була спочатку викладачем математики у Галини Львівни в час навчання в інституті, потім творчим наставником. Вже відтоді і до останніх днів життя Мирослави Петрівни вони залишались колегами, однодумцями, друзями, поціновувачами народної вишивки. Тому Галина Львівна дуже хотіла познайомити нас з життєвим та творчим шляхом цієї унікальної жінки.
Садиба пані Мирослави зустріла нас буйним квітковим цвітом. Абсолютно не було відчуття, що цей двір та будинок залишився без господині. З першої і до останньої хвилини перебування у гостях в будинку Мирослави Петрівни було відчуття її присутності. У всьому, у великому і у дрібничках…Неймовірне відчуття!
На порозі стрункого, світлого будинку нас зустріла Леся Василівна Савка, яка теж була спочатку студенткою Мирослави Петрівни, а потім стала колегою не лише по інституту, а й по вишивці. По великій справі збереження, відтворенню, поширенню справжнього скарбу – народної вишивки!
Дуже цікаво було слухати розповіді Галини та Лесі про їх Вчителя, разом з ними тішитись спогадами про цікаве, насичене, творче життя, що створила навколо себе пані Мирослава і долучила до нього і своїх колег-однодумців-послідовників.
З розмов дізнавались ми про те, як Мирослава Петрівна викладала математику, як сама палала любов’ю до вишивки і долучала своїх студенток. А треба зазначити, що пані Мирослава стояла у витоків створення в інституті у 1983 році факультету громадських професій, куди і влилися й дівчата з секції вишивання. За 10 років цей факультет підготував близько півтисячі майстринь!
В 1991 році п. Мирослава очолила ПЕРШУ в Україні кафедру методики й історії народних промислів. Через 4 роки їй було присвоєно вчене звання доцента, вона стала Заслуженим майстром народної творчості. П’ятнадцять її студенток-вишивальниць вступили до Національної спілки майстрів народної творчості.
З кожним роком кількість закоханих у вишивку лише зростала!
Галина Львівна та Леся Василівна розповідали нам про те, як важко в ті часи було знаходити інформацію, придбати нитки та тканини. Ще важче було поширювати вишивку, бо багато хто в ті часи вважав, що вишиті речі, то пережиток минулого, що життя витісняє з хати вишиті речі і повернення до того не буде. Але Мирослава Петрівна своїм захопленням вишиванням, своєю майстерністю та творчою завзятістю не лише зберегла вишивальні традиції, а й примножила їх! ЇЇ вміння та знання передані багаточисельним послідовникам, вихована ціла плеяда відомих тепер майстринь, разом з ними створена ціла колекція вишитих речей, вийшли в світ друковані видання. Мирослава Петрівна виїздила за кордон, де мала можливість привертати увагу на української вишивки, до українських традицій, до української Душі…
Таке моє покликання, така моя доля – незрадлива любов до вишивального мистецтва. Працюючи на педагогічній ниві близько 50 років у галузі математики, а завжди мала зацікавлення якнайглибше вивчити традиційну мистецьку культуру тієї землі,- звідки батьки, де живу, яку люблю, а її людей шаную за їх мистецький хист, за їхню чесну працю.… Хочу, аби та народна мудрість, те мистецьке багатство не пропали в буденному вирі життя, а постійно існували, засвідчуючи незвичайну самобутність нашого етносу.
Мирослава Кот.
Висловлюємо щиру подяку Галині Ліщинській-Кравець та Лесі Савці за можливість відвідати садибу Мирослави Петрівни Кот, за росповіді та спогади про Вчителя!
Немає коментарів:
Дописати коментар