Інна Єрмакова
Сьогодні, 14 червня 2015 року відбулося чергове занятті в студії «СвоєРідне».
А починалося все так… Жовтень 2014 року. Минуло кілька місяців після нашого переїзду до Вінниці. Перші місяці були наче в тумані. Наша родина, як і кожен з вимушених «тимчасово переміщених» намагалась адаптуватись до змін в житті, навчитися сприймати дійсність. Жити. Виживати.
Мені було легше, бо ще до війни я (через мою професію та хобі) була знайома та товаришувала з вінницькими фотографами. Вони допомагали і з переїздом, і з працевлаштуванням, і з побутом. Завдяки друзям-фотографам, що зразу завантажили мене фотографічною діяльністю, участю в заняттях фото-клуба, лекціях та спільних проектах, я швидше відволікалась від сумних думок та розпачу.
В жовтні разом з колегами я вперше потрапила в міську бібліотеку №11 м. Вінниці. Там відкривалась виставка робіт нашого колеги з Рівного.
Мені дуже сподобалась затишна, творча атмосфера цього закладу. Познайомились з колективом – це дуже активні, творчі, щиросердні, гостинні люди: Вельган Ольга, Плотнікова Світлана, Богданюк Лариса. Вони, дізнавшись хто я і звідки, розпитували про родину, про життя, про те, чим займались до цих страшних подій. Розповіла про сина-студента, чоловіка, що має хобі дивне, як для чоловіка. Якщо чесно, то мені дуже хотілось повернути його до вишивання. Бо через всі події та ситуацію в країні він вже довго не вишивав і взагалі не планував, здається, повертатися до цієї справи. Ми звикли до подиву і зацікавленості, коли люди чують таку дивину, бо ж не часто зустрічаються чоловіки, що вишивають. Тому погодились на пропозицію завітати в гості в бібліотеку вже разом з Андрієм.
Мені дуже сподобалась затишна, творча атмосфера цього закладу. Познайомились з колективом – це дуже активні, творчі, щиросердні, гостинні люди: Вельган Ольга, Плотнікова Світлана, Богданюк Лариса. Вони, дізнавшись хто я і звідки, розпитували про родину, про життя, про те, чим займались до цих страшних подій. Розповіла про сина-студента, чоловіка, що має хобі дивне, як для чоловіка. Якщо чесно, то мені дуже хотілось повернути його до вишивання. Бо через всі події та ситуацію в країні він вже довго не вишивав і взагалі не планував, здається, повертатися до цієї справи. Ми звикли до подиву і зацікавленості, коли люди чують таку дивину, бо ж не часто зустрічаються чоловіки, що вишивають. Тому погодились на пропозицію завітати в гості в бібліотеку вже разом з Андрієм.
Зустріч скоро відбулась. Андрій взяв свої альбоми та вишиті речі. Дуже приязно та тепло поспілкувались. Нам запропонували провести лекцію-заняття про традиційну народну вишивку та різновиди технік. Андрій пристав на цю пропозицію.
Треба зазначити, що колектив бібліотеки дуже творчий, заходів відбувається в цій бібліотеці неймовірна кількість. Тому для творчих людей це справжній дім!
Так відбулась перша зустріч з поціновувачами народної вишивки. Після неї вирішили зустрітися ще раз. Так почалось невимушене щире спілкування майбутніх «студійців».
Дуже велика роль в тому, що наші зустрічі відбуваються регулярно, колективу бібліотеки. Нам надають можливість зустрічатись в гостинних стінах закладу. Одна зустріч плавно переходила в домовленість на наступну. Хтось лише з часом дізнався про зустрічі і долучився до нашого спілкування. Таким чином визначився «основний склад» студії.
Від жовтня і донині ми майже кожної нашої зустрічі з радістю вітаємо нових однодумців, закоханих у вишивку. Хтось, звісно, зрозумів, що то не його хобі. Але тішить, що більшість з нами з перших занять!
З плином часу виникло питання як нам себе називати. Бо при розповідях знайомим та друзям ми всі не знали як назвати нашу спільноту. Гурток? Спільнота вишивальниць? Тому час сам призвів до появи назви «Студія народної вишивки «СвоєРідне». Назву обирали гуртом. Зупинилися на тій, що запропонувала Оленка Білоус.
Час та спілкування довело, що в цій неймовірно теплій та щирій, талановитій та працьовитій спільноті дійсно свої рідні люди. Це велика родина!
Дай, Боже, щоб так залишалось на довгії літа!
Немає коментарів:
Дописати коментар